Час прощатись і час зустрічати!

Все починається, коли

Ти ставиш крапку у кінці.

МАРІЯ БУРМАКА

Один з найскладніших етапів мого життя пройдено. І зараз до Вас вже звертається випускниця, студентка ТНПУ ім. Гнатюка спеціальності Журналістика 061. Це було складно, але правило трьох "Н" діє! 

Час розставити всі розділові знаки за подіями, аби уникнути незрозумілих питань. І досить пліток. 

Я  так давно хотіла написати щось приємне про особливих людей, що навіть не знаю, з чого почати. Особливі - мої мужчинчики. Насправді, у вересні 2014, я зарікалася, що з тими двома жити неможливо. Але з часом все набирало звичний темп і саме зараз сміливо можу сказати, що сумую. Хоч і зі Святославом бачусь дуже часто, на відміну від Назара. Мені їх бракує. Бракує тієї нашої дурості, суперечок, жартів, криків, повчань. Кожен спільний день - це була історія. Часом «вибішували» , часом дивували люб'язністю, але завжди були опорою. 

Так багато усього, що і не згадати, а коли починаю, то з'являється посмішка і мимоволі провиднюються сльози. Так багато людей нас не сприймали, не розуміли, але ми точно знали, чого прагнемо і результат очевидний.  В нас ламалася парта, розбивався екран телефону, засинали на уроках, багато сперечались і міцнішала дружба. Хлопці завжди були впевнені, що все вирішують, а я їм дозволяла так думати. Часом намагалися боротися з моїми введеннями матріархату, але пізніше, не помічаючи, піддавалися. 

 

Я не напишу сюди те, чого найбільше хочеться сказати чи згадати. Це не для всіх. І нехай не всі миті були найкращими у школі, але хвилини з ними були світлими знаками цього життя. Вони відмінно знали всі кольори мого настрою. І мені точно буде цього бракувати, як і підтримки. Припадки деяких вчителів ми розділяли на 3, часом брали на себе чужу вину. Хоча ні, не чужу. Люди, з якими стільки спогадів не мають права називатися чужими. Я вдячна їм за кожну посмішку та сльозу, радість та смуток, що ми прожили. За кожну підмічену помилку,  що змушувало вдосконалитись і просто за безкінечну увагу та розуміння.

 

 Найбільше з них я познущалася перед випускним. Зараз ми сміємося, але вони погодилися на жартівливий сценарій, "аби Іра та мами менше плакали". Складним етапом був випускний танець. Вони мене носили на руках більше, ніж за 2 роки до того. 

На пісню, я так і не «вламала», але цей день все одно був надзвичайним. А ще кращою була ніч, коли ні за що вже не хвилювались, а просто насолоджувались приємною компанією спільних друзів,що таки завітали.

Далі нас чекають нові друзі, постійне визначення пріоритетів. Все ж, я більше, ніж 2 роки тому вірю в те, що ми будемо збиратися дуже часто. А поки ми повинні докласти максимум зусиль у доленосний період, аби не сидіти на батьківській шиї до старості. Перший крок вже зроблено. Ми студенти омріяних вузів та факультетів. А, як відомо: спочатку ніхто у вас не вірить. Надіюсь, що таки будемо світилами туризму, журналістики й адвокатури.

Мейнстримом серед абітурієнтів стало фото на фоні бажаного університету. У мене є дещо краще. ТНПУ ім. В. Гнатюка приваблював мою увагу, коли навчалась сестра. Пізніше мені пощастило побувати там і на олімпіадах обласного рівня. Отже, цим фото з 177 лекційної аудиторії біля двох років. Надіюся, не розчаруюсь у мрії.

Безумовно, віддати належне потрібно і вчителям, які багато вклали в нас праці. Нехай, частина їх відібрала достатньо нервових клітин. Мало хто з них читає блог, але все одно хочеться подякувати за працю, наполегливість, кожен поштовх вперед, можливість реалізуватись, допомогу та просто дружню пораду, коли цього потрібно. На фото не всі, але вони варті уваги.

Важливо сказати і про рідних. Наше буття таке швидкоплинне. Смерть змінює життя, а смутку на заміну приходить радість. Завжди необхідно приймати рішення. Може в мене і не ідеальні батьки, але вони - найкращі, бо завжди керуються тільки любов’ю по-відношенню до рідних. Тай хто кращий рідних?! Вони ніколи не заздрять, а завжди радіють. Вони не на день і не на місяць, а на все життя. Краще обійміть, коли маєте сказати щось, про що можете шкодувати.

Коли з сестрою різниця у віці складає 7 років, то важко порозумітись. Але з моїм дорослішанням наші стосунки тільки покращились. В них появилось розуміння. Мене почали сприймати, як дорослу людину. Нарешті!!!

Вже сьогодні я зовсім не уявляю свого життя і без похресниці Яринки. Це літо я майже все провела з нею. І зовсім не шкодую. Біля цього маленького сонечка хочеться бути добрішим, нести тепло та світло. На її посмішку важко не відповісти взаємністю, а носити на руках і обіймати не набридає. В малюків особлива енергетика, що манить. Так виглядає щастя.

  І от прийшов новий етап моє «інше літо». Блогу рік, а Ви все читаєте.  Мене тішить, що не зменшувалась кількість переглядів за час, коли публікацій не було. Будьте добрішими, нехай такий вже духмяно-осінній період буде незабутнім, заплановане здійсниться, а в серцях живуть найкращі риси. Надіюсь, що писатиму частіше. Будьте щасливі - це так легко!