Гороховянко Ірина ЖУР-1 ТНПУ ім. В.Гнатюка / Афіша Тернополя з 06.03 по ...

Час прощатись і час зустрічати!

Все починається, коли

Ти ставиш крапку у кінці.

МАРІЯ БУРМАКА

Один з найскладніших етапів мого життя пройдено. І зараз до Вас вже звертається випускниця, студентка ТНПУ ім. Гнатюка спеціальності Журналістика 061. Це було складно, але правило трьох "Н" діє! 

Час розставити всі розділові знаки за подіями, аби уникнути незрозумілих питань. І досить пліток. 

Я  так давно хотіла написати щось приємне про особливих людей, що навіть не знаю, з чого почати. Особливі - мої мужчинчики. Насправді, у вересні 2014, я зарікалася, що з тими двома жити неможливо. Але з часом все набирало звичний темп і саме зараз сміливо можу сказати, що сумую. Хоч і зі Святославом бачусь дуже часто, на відміну від Назара. Мені їх бракує. Бракує тієї нашої дурості, суперечок, жартів, криків, повчань. Кожен спільний день - це була історія. Часом «вибішували» , часом дивували люб'язністю, але завжди були опорою. 

Так багато усього, що і не згадати, а коли починаю, то з'являється посмішка і мимоволі провиднюються сльози. Так багато людей нас не сприймали, не розуміли, але ми точно знали, чого прагнемо і результат очевидний.  В нас ламалася парта, розбивався екран телефону, засинали на уроках, багато сперечались і міцнішала дружба. Хлопці завжди були впевнені, що все вирішують, а я їм дозволяла так думати. Часом намагалися боротися з моїми введеннями матріархату, але пізніше, не помічаючи, піддавалися. 

 

Я не напишу сюди те, чого найбільше хочеться сказати чи згадати. Це не для всіх. І нехай не всі миті були найкращими у школі, але хвилини з ними були світлими знаками цього життя. Вони відмінно знали всі кольори мого настрою. І мені точно буде цього бракувати, як і підтримки. Припадки деяких вчителів ми розділяли на 3, часом брали на себе чужу вину. Хоча ні, не чужу. Люди, з якими стільки спогадів не мають права називатися чужими. Я вдячна їм за кожну посмішку та сльозу, радість та смуток, що ми прожили. За кожну підмічену помилку,  що змушувало вдосконалитись і просто за безкінечну увагу та розуміння.

 

 Найбільше з них я познущалася перед випускним. Зараз ми сміємося, але вони погодилися на жартівливий сценарій, "аби Іра та мами менше плакали". Складним етапом був випускний танець. Вони мене носили на руках більше, ніж за 2 роки до того. 

На пісню, я так і не «вламала», але цей день все одно був надзвичайним. А ще кращою була ніч, коли ні за що вже не хвилювались, а просто насолоджувались приємною компанією спільних друзів,що таки завітали.

Далі нас чекають нові друзі, постійне визначення пріоритетів. Все ж, я більше, ніж 2 роки тому вірю в те, що ми будемо збиратися дуже часто. А поки ми повинні докласти максимум зусиль у доленосний період, аби не сидіти на батьківській шиї до старості. Перший крок вже зроблено. Ми студенти омріяних вузів та факультетів. А, як відомо: спочатку ніхто у вас не вірить. Надіюсь, що таки будемо світилами туризму, журналістики й адвокатури.

Мейнстримом серед абітурієнтів стало фото на фоні бажаного університету. У мене є дещо краще. ТНПУ ім. В. Гнатюка приваблював мою увагу, коли навчалась сестра. Пізніше мені пощастило побувати там і на олімпіадах обласного рівня. Отже, цим фото з 177 лекційної аудиторії біля двох років. Надіюся, не розчаруюсь у мрії.

Безумовно, віддати належне потрібно і вчителям, які багато вклали в нас праці. Нехай, частина їх відібрала достатньо нервових клітин. Мало хто з них читає блог, але все одно хочеться подякувати за працю, наполегливість, кожен поштовх вперед, можливість реалізуватись, допомогу та просто дружню пораду, коли цього потрібно. На фото не всі, але вони варті уваги.

Важливо сказати і про рідних. Наше буття таке швидкоплинне. Смерть змінює життя, а смутку на заміну приходить радість. Завжди необхідно приймати рішення. Може в мене і не ідеальні батьки, але вони - найкращі, бо завжди керуються тільки любов’ю по-відношенню до рідних. Тай хто кращий рідних?! Вони ніколи не заздрять, а завжди радіють. Вони не на день і не на місяць, а на все життя. Краще обійміть, коли маєте сказати щось, про що можете шкодувати.

Коли з сестрою різниця у віці складає 7 років, то важко порозумітись. Але з моїм дорослішанням наші стосунки тільки покращились. В них появилось розуміння. Мене почали сприймати, як дорослу людину. Нарешті!!!

Вже сьогодні я зовсім не уявляю свого життя і без похресниці Яринки. Це літо я майже все провела з нею. І зовсім не шкодую. Біля цього маленького сонечка хочеться бути добрішим, нести тепло та світло. На її посмішку важко не відповісти взаємністю, а носити на руках і обіймати не набридає. В малюків особлива енергетика, що манить. Так виглядає щастя.

  І от прийшов новий етап моє «інше літо». Блогу рік, а Ви все читаєте.  Мене тішить, що не зменшувалась кількість переглядів за час, коли публікацій не було. Будьте добрішими, нехай такий вже духмяно-осінній період буде незабутнім, заплановане здійсниться, а в серцях живуть найкращі риси. Надіюсь, що писатиму частіше. Будьте щасливі - це так легко!

                                      

Легкий подих або наблизитись до богем !

Життя - театр, а люди в ньому актори.
(Шекспір)

Дні змінювали ночі, і нарешті довгоочікувана моя весна. Про любов до цієї пори я можу говорити безкінечно. Вона магічна й фантастична. Її повітря  - цілюще.(Але це не означає, що без шапки  потрібно іти вже 1 березня). Кольори своєю ніжністю пробуджують щось тепле в душах. Те, чого бракувало зимою, бо мерз ніс. І нехай яка там погода. Весняний вітер заставляє рухатись вперед, додає сил, підштовхує на різні авантюри. 

Про авантюри і події мого березня піде мова. Найцікавіше, мабуть, почалося з приходом Богданни Петрівни до школи. Вона була малослівною :"Треба поїхати виступити в ЦРБ. Поїдеш? Кажи назву твору." Не надаючи особливого змісту діалогу пошкандибала на фізику, де була радісна новина. Явище інтерференції, яке спочатку нам здалося ще однією "життєнеобхідною темою", змогло нас зацікавити. І так, ми дули мильні бульки. Не говоріть про вік, про зно, про серйозність. Просто в той момент щастя всього світу було в мильних бульбашках. Хіба цього мало? 

Теплішало. Ліниво з нотами радості Сатурн стирав все на своєму шляху. Періодично падав сніг. Настав день квітів. День (з п*ятниці по вівторок) безкінечного матріархату, як у скіфів. Трішки деталей. Чоловіки ще вміють тішити. Час, коли про гентерну рівність всі мовчать і прагнуть догодити! 

А далі тривали ті події, які змусили мене вже святкувати 27 березня. Зворушливим був конкурс до 202 річниці уродин Т.Г.Шевченка у школі. Дівчатка - молодчинки. Чогось дуже важливим було те, як прочитаю "Сон" востаннє на шкільному концерті. Емоції переповнювали. І це було найвдаліше моє виконання. Скромність. Вразило, що змогла розчулити глядачів. А після вручення директором Кварцяним М.В. грамоти за зайняте І місце зі словами :"Вже все, Іра!" - сльози важко було стримати самій. 

 Бо дійсно все частіше ми чуємо слово "останній". Останній рік, семестр, підручник, робочий зошит, концерт, вірш, а зовсім скоро і дзвінок. Мені дуже сподобалось, коли, дивлячись на мої сльози, Андрійко Менько сказав :"Тебе ше та школа не достала, чи вже достала засильно, що ти розплакалась?" Я задумалась, але відповіді поки не знаю.
Далі були районний та обласний конкурси, які залишили стільки вражень, що не можу досі толком сформулювати думки. Відверто скажу, що не очікувала перемоги в районі, а тим більше ніхто не казав, що продавженню бути. 

Була в різних краєзнавчих музеях, але з соромом визнаю, що тільки цей конкурс спонукав мене відвідати тернопільський. Я би там жила. 

 Безумовно отримані емоції важко передати словами. Це певний досвід, нові знайомства, цілеспрямоване оточення та розуміння того, що, мабуть, таки не займаєш в цьому житті чи приміщенні чужого місця.  Дуже багато переосмислила. Впевнена, що завжди потрібно чогось прагнути! Інколи, щоб тебе почули просто необхідно змінити глядачів. Якщо програвати, то тільки найкращим.  Головна перемога- перемога над своїми страхами, невпевненістю та лінню.

 Якщо погоджуватись з Шекспіром (епіграф), то ми граємо ролі, але завжди необхідно грати "свою" роль; нести людям те, в чому переконаний, щирість і добро! 

P.S. Хочеться всіх привітати, з пройдешнім Міжнародним днем театру. Нехай буде менше трагедій та драм, більше тепла та радості, бо весна! А ще цього місяця форматнула галерею і щойно мало не стерла все набране. Тому щастя всім. Насправді подій набагато більше, ніж тут написано. Можливо, чекаєте чогось глибшого, тому вибачте. Дякую, що навіть у ті моменти, коли статті вже місяць є перегляди. Дуже приємно. Тільки тому і продовжуватиму. 

Завжди мусиш "be"...

Хочу жити не так нудно,
Хочу бачити якесь чудо.
PIANO

Нарешті розтанув сніг, засвітило по-іншому сонце, з’явилися підсніжники. Бідкається надія, що і я вибралася з лінивих настроїв. Вся втома – попереду. Надія тільки на могучість улюбленої пори. Це перша стаття 2016. Минуло всього нічого від його появи, а я знову дуже багато переосмислила. Постійне явище. Невже, всі дорослі так багато думають? Чи це я не правильно дорослішаю? У кого є інфа? (Вікіпедія мовчить.)А ще хочеться подякувати всім, кого не забрав ні 2015, ні отих нещасних півтори місяця, які поки не тішать. Довго збиралась з думками, бо не знала з чого почати.

І тут я збиралась продовжувати нити. Розчарування в людях, нові цілі, недовершені діла, сумні річниці. Але ні. В період, коли всі перебували в піднесено-закоханому стані перед  Днем Св. Валентина,  я потрапила на лялькову виставу.

 Дитинство повернулося. І не смійте реготати! Вже давно висміяли. Згадала наш гурток, вистави лялькові і не тільки. Море тепла. Шкода : не всі так вважають. Чесно кажучи, то мені сподобалось, ймовірно, більше, ніж першачкам. Таке життя. Вистава «Малюк і Калсон» - не для сучасних школярів. Вони не знаходять там змісту. Там нічого ж немає про Фіксиків, глобальне потепління, кінець світу і навіть про всіма улюбленого Дзідзя.  Той гумор -  їм не до душі.

В один момент я відчула себе старенькою бабусею. Так і хотілося промовити : «Коли я булла такою,як ви…». Але ж це зайве. Частина моєї душі ще вірить в дива, нехай не в такі, як в сьогоднішніх першачків, але це  - не головне.  Важливо берегти миті, бачити щастя, щирість, добрі наміри, нести людям радість і світло, берегти душу від гнилі. І до кожного прилетить  Карлсон, який промовить : «Спокійно! Тільки спокійно.»

Для хорошого настрою цитатки. 

Ох, яка мука виховувати!

Взагалі-то мені більше хотілося б мати собаку, ніж дружину.

Хіба можна прожити життя без собаки?

Сталося чудо! Друг врятував життя друга!

- Не реви!
- Хник.
- Не реви!
- Хник.
- Це ти ревеш чи я реву?
- Я реву.
- От і не реви.
- Я не реву.

Ваше куріння може згубно позначитися на моєму здоров'ї!- Повір мені, Карлсоне, не в пирогах щастя...

- Ти що, з глузду з'їхав? А в чому ж іще?

По телевізору показують шахраїв! Ну чим я гірший?!

Спокій! Тільки спокій.

Мені дістаються речі мого старшого брата. Значить, якщо він постаріє і помре, то мені доведеться одружитися на його дружині?

- Привіт, Малюче, чим будеш пригощати?
- Пирогами.
- З чим?
- З вісьмома свічками.
- Ну, ні, це я не їм, що таке, один пиріг і вісім свічок. Краще так: вісім пирогів і одна свічка!

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні. Сергій Жадан

Кожен пливе поки хвиля несе
і поки глибока вода

Глибока і темна до самого дна 

До самого-самого дна

Скрябін

Наше життя - келих. Одні випивають його солод, достаток, щастя. На жаль, є й ті, кому й не дано скуштувати цих речей. В деяких, воно - насичене. В інших - сіре та буденне.
Ще з дитячих років розуміємо, ми - абсолютно різні. Вирізняємось зовнішністю, думками, мріями, настроями, реакцією на ту чи іншу подію. Саме в цей період починаємо обирати пріорітети, нам здається, що все вдається з легкістю.То чому ж більша частина дорослих схиляється до натовпу?
Ще в школі чи дитсадку кожен з нас зустрічався з ущемленням власного "я". Сумніваєтесь? У кожному об'єднанні завжди є хтось, кого вважають найкращим, до чиєї думки зажди прислухаються. Отак ще дітлахи самі того не розуміючи втрачають себе, аби зберегти дружбу, певний статус, гарне відношення. Це перший крок до втрати себе. Люди, ставши на цей шлях, продовжують так само і далі досягати цілей в університеті, на роботі, з новими людьми. Але вони упускають момент, що більшість прагне живих стосунків, обміну думками, бо ж нікому не потрібна його маленька копія.
Ті ж, кому вдається оминути цього шляху теж не завжди одинаково "боєздатні". Вони по-різному справляються з проблемами життя, яке непередбачуване.Розчаровуючись в певних ситуаціях, деяке коло людей намагається не виділятися поміж натовпу. І це ще один не вірний крок. Слід завжди пам'ятати, що перешкоди роблять нас сильнішими. Не потрібно боятися пробувати, виділятися, ділитися своїми думками. Нехай у вашому житті була якась подія, але ж попереду ще багато всього світлого і чудового.
На щастя, є й ті люди, які завжди відстоюють своє бачення, не бояться його оприлюднювати. І не важливо, музикант ви чи художник, архітектор чи скульптор, вчитель чи лікар, письменник чи політик, економіст чи садівник. Головне, що ви залишаєтесь собою.
Згадайте життєві історії відомих людей. Чехова залишали ще на один рік у школі, бо він не вмів писати творів. Бах був глухим, але це не заважало творити надзвичайні мелодії. То чому ми (особи, зазвичай, без вад) боїмося проявити себе? Невпевненість? Тваринне правило "не виділятися зі стаї"? Лінь? Напевне, все разом.
На щастя, ми живемо в ХХІ ст, в якому проблема "втрати "я"" не настільки глобально проявляється, як в минулі епохи. Зараз кожен має право обирати одяг, що довподоби, зачіску, релігію, професію, стиль життя, що є неабияким плюсом і боротьбою з "штампованими" людьми. Світу потрібна оригінальність, самобутність, тому це, як заохочення бути собою.
 Наше життя ми не можемо, мабуть, уявити без фільмів, серіалів, театральних п'єс. Зазвичай, дивлячись на будь-що з вищеперечисленого ми стараємось вловити якнайкраще образ героя, хід його думок, жести. І на основі переконань розуміємо, що певний актор надав головному герою багато свого. Індивідуальність - те без чого не можлива ні одна постановка чи кадр.
Часто, ідучи вулицею, я вдивляюся в обличчя людей. Он жінка, заклопотана біжить, по синочка до школи. Там - замріяний юнак з букетом ромашок, мабуть, для мами чи для коханої. З автомобіля видно проникливий погляд сивуватого дідуся. Про що він замислився? Так і хочеться запитати. Відволікає ніжна, трепетна мелодія, що виринає з гітари симпатичного юнака. Поглинута цими дивними звуками не лише я. Поруч художник-аматор малює пейзаж. Можливо ця картина зробить його всесвітньовідомим митцем? Думка одна, друга, третя....Зупинившись на хвилину, ми бачимо, що всі - різні. І не важливо приземлені чи піднесені. Важливо те, що кожен надзвичайно прекрасний, коли є собою.
Отже, наш світ чудовий і чудові в ньому справжні люди.

P.S. Спостереження  - велика річ. Бережімо самобутність, вдосконалюймося і будьмо людьми. Зима - не дуже холодна, тому тепла вашим душам. Повірте в диво. Можливо все! 

Аби не руйнувати ілюзій +16

Ось вам відвертість

- різка, надривна, без
ошатних, мереживних рим.

Леона Вишневська

Осінь добігла свого часу. Вона була незвичайною. Остання шкільнаа меланхолійна пора. Сумно. Не обманюю. Багато людей зі мною не погодяться, але вона тільки додала холоду. 
Золотоволоска несла багато подій. Про всій не розповісти. 

Однією з найвагоміших був похорон нашого Героя. Символічно, що відбулося це в переддень другої річниці Євромайдану. Небо плакало. Не збираюся багато висловлюватись на цю тему, бо ще надто багато емоцій та болю. Завжди життєрадісний молодий чоловік попрощався з життям. Коли б він міг, то напевне промовив :"За що?!". Іронічно, але напрошується цитата з відомого старого мультфільму "Просто так." Величезна втрата. Не перша, сота, тисячна, що найгірше - не остання!
А ми живемо. Сотні проблем. Багато байдужості, що ранить гірше леза. Складна ситуація в країні не сплотила нас усіх воєдино. Егоїзм на вищому щаблі. Страшно усвідомити, як ми живемо. 

Будні у школі змінюються олімпіадами. Тиждень за тижнем минає. Випускний клас. Вимоги. Найбіше вражає, що всі ці справи марні. (Принаймні для мене.) На сон часу бракує, але тим людям, через, чиє прохання у тебе не було вихідних абсолютно байдуже. Їх не хвилює нічого з того, як ти живеш. Ти повинна 100% бути готовою до уроків. А то й мовлять :"Це вам не 5 клас, з підручника - мало. Ніяких привілеїв." Можна подумати, що вони в мене були. Пробиває на сміх.  Проте, вибачте, коли я догроблюю своє здоров'я та час за вашими проханнями, то все ок! А що потім? "Нікого не гребе твоє собаче горе!"- Слова невідомого автора, які часто прекрасно характеризують ситуцію.  Нити - звичка живих.

Я не страждаю "Хворобою Відмінників". Кращою стараюся бути лише, ніж вчора. Нехай не збираю всіх переможних титулів, але радію з емоцій та позитивних випромінювань цих зустрічей. Світло усіх олімпіад - люди, які поруч. Саме в таких ситуаціях пізнаєш хто є хто. Вічні олімпіади та конкурси навчили мене легко знаходити знайомих, багато з них стали друзями й швидко розуміти, яка та людина,  що поруч.. Списки знайомств постійно поповнюються, що тішить.  Нові люди - інші думки, емоції, дії. Завжди є що почерпнути для себе. Вони ще й чудовий мотиватор працювати над собою і усвідомити, що завжди є куди рости..І більшість заслуговують, аби про них писали книги, бо - чудові. Хоча й не всі , але про це не мені говорити. Я впевнена, що внуки мої будуть чути ці імена і соціальні мережі та випадкові й заплановані зустрічі завжди будуть приносити лише радість. 

P.S.  Мелайхолійна сповідь. Цікаво почути Ваші думки. Щось хороше є завжди. Оновлення згодом. Тепла Вам сердечного, душевного та фізичного. Спасибі, що ви є!